Цьогоріч українці відзначатимуть одинадцяту річницю Революції Гідності — протестів проти свавілля правоохоронних органів, корупції, а також на підтримку європейського вектора України. Восени та взимку 2013-2014 років на Майдані Незалежності в Києві були представники усіх верств суспільства, але рушійною силою були студенти. Українське студентство було однією з перших груп, які повстали та боролися за свої цінності, державу та незалежність попри небезпеку переслідувань, ув’язнень та тортур. Ці події я попросила пригадати менеджерку з міжнародної адвокації Центру протидії корупції Ольгу Ковальську, яка тоді була 20-річною студенткою четвертого курсу кафедри політології «Києво-Могилянської академії».
Студентство було активне з перших днів Майдану, коли Мустафа (Найєм) написав заклик: «Давайте всі беремо чай, теплі коцики й виходимо на Майдан, тому що ні в яку Європу ми не йдемо», — а ми хотіли туди йти. Ми пішли з друзями на Майдан, мені здається, в другий день, це було 22 листопада, подивитися, що там взагалі відбувається. Ми приходимо і бачимо, що там біля стели стоїть пара десятків людей, може, з десяток. Ми подумали, перекинулися поглядами, пам’ятаю: «Мабуть, нічого не буде». Якщо чесно, в нас тоді був упадницький діалог. При тому, що ми всі розуміли, до чого це все йде.
Однак вже на наступний день нас, всіх студентів, вивели колонною на Майдан. Студентство вже з 23 листопада почало виходити масово.
Ольга зазначає, що студенти «Києво-Могилянської академії» були ледь не єдині, кого офіційно вивели на Майдан.
Президент академії, на той час ним був Сергій Квіт. Він зі свого віконечка на нашому першому плацу, де в нього кабінет (плац – це кампус, в Могилянці ми називаємо його плацом), кричить: «Давайте, збираємося колонною за пів години». Ми всі згуртувалися на плацу, стоїмо з прапорами. Тоді було відчуття піднесення і тривожності, мабуть, тому що, з одного боку, ми ніби йдемо офіційно, ми відважні студенти, яким по 18-23 роки, викладачі з нами, президент академії з нами, тобто ми відчували, що ми не самі, на відмінно від студентів Шевченка (Київського національного університету імені Тараса Шевченка, - прим.ред.) або інших вишів, де взагалі не було підтримки студентів. Там викладачі потім «здавали» студентів ректорату. З іншого боку, була якась тривожність, бо ми ж розуміли, що це політичні ігри вищого рівня, але все одно була студентська надія на те, що щось можна змінити протестами та прямою дією.
В листопаді 2013 року був етап, коли Майдан був студентським. Там була молодь не тільки з київських вишів, але й з інших міст, згадує Ольга Ковальська.
Була якась студентська єдність. Потрохи підтягувалися, але багато хто лишався в своїх містах. Потім, після побиття (вночі 30 листопада 2013 року «Беркут» побив протестувальників, що залишалися на Майдані), було складно сказати, де студенти, а де ні. Було дуже багато й батьків студентів, які підтягнулися, бо їхніх дітей побили. Це ж була тоді така логіка й відчуття.
Ольга спробувала описати емоції та почуття, які вона переживала під час цих акцій:
Мабуть, піднесення. Мабуть, відчуття того, що, а, може, ми можемо змінити все, а, може, він одумається, а, може, ми таки не розвернемося від Європи на 180 градусів, але одночасно ми казали, що Україна — це Європа. Я маю на увазі Євросоюз. Тобто жевріла надія, і в мене вона була сильною. Вона мене підіймала вище буденності. Я розуміла, що відбувається щось таке, що не відбувається ні кожного року, ні кожного десятиліття, ні кожного п'ятдесятиліття. Це було щось дуже особливе. Я пам’ятаю, що вже після побиття, коли Майдан став Січчю, в мене в голові була аналогія, що відкрилася якась клоака, яку треба чистити, і тоді буде шанс щось змінити. Я це не сприймала як вікно можливостей, а от саме як клоаку, тому що ми побачили всю ту лицемірність і всю ту брехливість тодішнього уряду, президента, Верховної Ради й загалом всього того істеблішменту, включно з правоохоронними органами.
Ольга пригадала один з найчорніших днів Майдану:
Ми тоді саме писали з дівчатами в гуртожитку у своїй кімнатці одну роботу. Ми сиділи прям до 3-4 ранку дописували, редагували, сперечалися. В нас кипіла дуже активна студентська інтелектуальна робота. Ми вже мали розходитися, але хтось перевірив новини. Андрій Шевченко, колишній посол України в Канаді, який тоді був активістом, молодим політиком, якщо я не помиляюся, написав, що на Майдані «зачистка». Ми тоді дуже злякалися, бо ми ще тоді, мабуть, не розуміли, що таке «Беркут». Ми бачили, як вони можуть щось демонтувати, якась ялинка, щось вони стоять охороняють. Пам’ятали, що вони можуть бути агресивними, але щоб настільки, що це звучало, як «зачистка»... Ми загалом знали, як правоохоронні органи дубасили тоді ще активістів в Білорусі чи в Росії, чи в інших країнах. В нас в голові була картинка, що оцей жах прийшов і до нас. Всередині все тряслось. Я в той день зранку зібрала речі. Я дуже злякалася, правда. Я просто зібрала речі в гуртожитку, дуже швидко, рюкзак, сумка — на маршрутку і поїхала додому в Вінницю. Тоді ще була така непевність, чи люди вийдуть чи ні. Здавалося, що все, що вони почнуть закручувати гайки й почнуть садити студентів. Якщо вони їх вже побили, то чого їх не садити у в’язницю. Я чомусь думала, що можуть навіть зупиняти маршрутки, якось фіксувати нас. Здавалося, що буде переслідування, яке ми бачимо зараз в Білорусі після протестів 2020 року. Однак цього не сталося. 30 листопада — це була субота. На вечір люди вже почали виходити. Вже після цього трагічного розгону люди вже масово вийшли 1 грудня, їх було більше мільйона в Києві. В інших містах теж виходили. Це показало, що вони не можуть нас заткнути. Це як на цій картинці, коли маленька рибка атакує більшу, а потім багато маленьких атакують велику. Це була для мене така аналогія, що нічого у них не вийде, тому що нас більше, й ми сильніші за них, за всю ту систему, яка була.
Ольга переконана, що студенти тоді стали рушійною силою протестів.
По суті там тоді ще була опозиція: (Арсеній) Яценюк, (Юлія) Тимошенко, яка сиділа, але її плакати були скрізь. Однак вони ж, правда, не збирали так масово людей. Мені здається, там був якийсь марш, який вони збирали десь 24 листопада. Тоді люди йшли колонами, їх було немало. За відчуттями складалося враження, що вони не зберуть мільйони людей по країні, і це все загнеться. Однак вийшли студенти. Не так багато, але все одно. Потихеньку підтягувалися інші. В інших містах, у Львові й так далі. Тоді, коли вони стояли вночі, і їх побили, це й стало маленькою ланкою ланцюжка. Студентів побили, люди зреагували, це зачепило інші верстви. Тоді вже народ сказав: «Ні». Ця сила була невеличкою на початку, але вона запустила незворотні процеси.
На запитання про те, чи пишається вона участю в таких важливих історичних подіях у своїй країні, Ольга відповідає ствердно:
Так, звісно, я розуміла, що не можу бути осторонь. Перше — це був імпульс: «Я маю бути там, я іду туди». Я не осмислювала це. Я почала це осмислювати, коли одна дівчина в блоці в гуртожитку святкувала день народження. Щось інше, крім Майдану, для мене тоді не важило зовсім: ні дні народження, ні пари. Я перший раз забила на пари при тому, що я закінчила Могилянку з дипломом з відзнакою. Ніби треба бути активною на парах, але тоді я розуміла, що це неважливо. Коли я стикнулася з тим, що хтось не йде, а я йду, а чого я йду? І відповідь була: «Бо я не можу не піти». Внутрішнє переконання десь сиділо.
Дар'я Юр'єва
Ця стаття є частиною PERSPECTIVES — нового бренду незалежної, конструктивної, мультиперспективної журналістики. Проєкт PERSPECTIVES реалізують сім редакційних команд із Центральної та Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. Авторка цієї статті брала участь у резиденції PERSPECTIVES Journalists in Residence Goethe-Institut у Празі.
Щоб дізнатися більше про PERSPECTIVES, відвідайте сайт: www.perspectives-media.eu.
